Три українських слова, які заборонили використовувати «совєти»

Десь у середині 1930-х у харківських видавництвах редактори отримали негласне завдання: пройтися по сторінках лінгвістичних словників і позбутися всього «зайвого». Словники перевидали. Слів стало менше — і жодного пояснення, куди вони поділися.

Масштаби радянської "зачистки" української мови дослідники оцінюють по-різному. Мовознавець Юрій Шевельов у своїй праці 1989 року зафіксував, що після реформи 1933 року українська літературна мова була штучно зближена з російською. Лексика, яка не мала прямого відповідника в мові росіян, отримала ярлик "буржуазно-націоналістичної" або просто зникла з офіційного вжитку. Реформа скасувала Харківський правопис 1928 року. Цетой самий правопис, який ухвалили під час короткої "українізації" - і замінила його на значно більше "русифіковану" норму.

Три слова з того масиву варто повернути з небуття хоча б тому, що вони досі живуть у мові. Більшість людей просто не знає, що їх колись намагалися знищити.

Поступ

Сьогодні ми кажемо «прогрес» — і це слово настільки звичне, що мало хто замислюється: а чи є українське? Є. «Поступ» — рух уперед, розвиток, просування. Не архаїзм і не галицький діалектизм, а повноцінне слово, зафіксоване ще в словнику Бориса Грінченка на початку ХХ століття.

Радянська мовна політика 1930-х виштовхувала такі слова з нормативних словників не випадково. «Поступ» звучав «по-галицьки», а Галичина асоціювалася з «петлюрівщиною» та взагалі з чимось ідеологічно небезпечним. Натомість інтернаціональний «прогрес» — однаково зрозумілий і в Москві, і в Берліні — отримав зелене світло. Слово не зникло повністю: його зберегли галицька преса і діаспора. На материковій Україні воно повернулося лише після 1991-го.

Мистець

У сучасній українській є «художник», «артист», «митець» — і останнє поволі повертається у вжиток. Але «мистець» у формі, зафіксованій у Грінченка, — саме «мистець», а не «митець» — свого часу витіснили свідомо.

Справа не лише у фонетиці. «Мистець» — від «мистецтво», і це слово семантично ширше, ніж просто «художник»: воно охоплювало і ремісника, і майстра, і митця в сучасному розумінні. Тобто в одному слові жила культурна традиція, яка не вписувалася в радянську ієрархію. Там митець мав бути «художником», художник — членом Спілки, а Спілка — виконувати план. Форма «митець» частково вижила, але «мистець» із його ширшим змістом і давньою традицією так і залишився на периферії.

Вирій

Це слово — окремий випадок, бо воно не про ідеологію, а про щось глибше. «Вирій» — у слов'янській, а особливо в українській народній традиції — це теплий край, куди відлітають птахи на зиму. Не просто «південь» і не «місця зимівлі» — а вирій: простір із власним іменем, майже казковий, але живий у народній пам'яті.

Радянська лексикографія з вирієм обійшлася просто: оголосила слово «застарілим» і «діалектним», фактично вилучивши з нормативних словників. Логіка прозора — слово, яке не має відповідника в російській і несе виразно українське культурне навантаження, є зайвим. Натомість — «південь», «тропіки», «місця зимівель птахів».

Поетична функція слова нікуди не поділася. Леся Українка вживала «вирій» у своїх текстах, і ці тексти залишилися в шкільній програмі — але слово в них ніхто не пояснював. Воно перетворилося на незрозумілу архаїку там, де мало залишатися живим поетичним образом.

Ці три приклади — не повна правда про радянську мовну політику, але досить промовиста її ілюстрація. Мова — це не лише спосіб спілкування, це пам'ять і структура мислення, спосіб називати світ. Коли зникає «вирій» — зникає не просто слово: зникає уявлення про простір, у якому є місце для чогось невидимого, але реального.

Совєти це розуміли. Саме тому й вилучали.