Воїну з Рівненщини просять присвоїти звання Герой України (посмертно)

Олександр Васильович Ільченко народився 20 серпня 1974 року в сім’ї  Василя Миколайовича та Катерини Степанівни в смт Гоща. Тут минуло його безтурботне дитинство та веселі шкільні роки. Після закінчення 9-го класу вступив до Квасилівського середнього професійно-технічного училища №16, де здобув професію штукатура, облицювальника-плиточника. Уже з липня 1993 року Олександр розпочав свій трудовий шлях.

Петиція про присвоєння звання Герой України (посмертно) військовослужбовцю ЗСУ Ільченку Олександру Васильовичу

9 листопада 1996 року одружився. У шлюбі народилося двоє дітей. Дочка Ольга та син Дмитро. Саша був найкращим  чоловіком і татом. Сім’я та діти були завжди понад усе. Заради нашого благополуччя він дуже багато працював. Неодноразово їздив на заробітки закордон, зокрема 2 роки працював за контрактом у Канаді  і мав можливість забрати туди свою сім’ю на постійне місце проживання. Але, будучи справжнім патріотом, він відмовився, адже там «навіть у сосни не такий запах, як на Батьківщині»… У березні 2022 року Саша знову планував їхати закордон, щоб добудувати будинок. Та клята війна внесла свої корективи. 

24 лютого 2022 року росія розпочала новий етап восьмирічної війни проти України – повномасштабний наступ. Про це нам повідомила дочка, розбудивши о 04:30 ранку. Вона тремтіла від страху, усвідомлюючи всю сутність війни. Саша зразу ж прийняв рішення, що піде захищати нас, свою домівку і свою Україну…  

Від служби в армії він був комісований за станом здоров’я, тож військової справи не знав. Та дуже добре володів зброєю, бо був одним із кращих мисливців. Про його рішучість і безстрашність знали всі. Без вагань він почав збиратися до територіального центру комплектування та  соціальної підтримки, але його затримав дзвінок знайомого. Павло просив прихистити його сім’ю, яка відчула страхіття війни у перші ж хвилини, перебуваючи на дачі біля самого аеропорту в Гостомелі. Їх приїхало 5 осіб з домашньою улюбленицею. 

Подбавши про безпеку, облаштувавши підвал та побут для переселенців, 27 лютого 2022 року Саша добровольцем записався до лав ЗСУ. Прийнявши військову присягу, проходив навчання на полігоні. Під час несення варти ворожа  ракета пролетіла над самісінькою головою і поцілила прямо у його палатку. Тоді йому пощастило… Він говорив: «Ми не помирати сюди прийшли, а воювати і перемагати». 

Знаючи, що фундаментом української армії є піхота, куди йдуть лише хоробрі та рішучі люди, Саша записався  в піхотинці. Після навчань (у складі 100 чоловік) його відібрали до 57 ОМПБр імені Костя Гордієнка, розподіливши у 42 батальйон бойовим медиком 1 механізованого взводу  2 механізованої  роти, з позивним «Охотник». 

Оборону потрібно було тримати на Луганському напрямку. Це був  найгарячіший регіон, який  після Маріуполя став другим форпостом щодо стримування російської навали. Ворог готувався до наступальної операції. Він підтягував усі резерви. Посилював особовий склад: росіяни, кадирівці, вагнерівці, еленерівці… За  добу нараховували проходження двох тисяч одиниць техніки противника. Ситуація була надскладною. Кожен день починався з артилерійського обстрілу зі всіх  видів важкого озброєння. А ще авіація, фосфорні бомби, атаки з бронетехнікою, танками та БМП. Бійці 57 ОМПБр  щодня й щоночі стримували ворога на передовій. Сашина рота утримувала нульові позиції біля села Воронове, яке розташоване за 8 км від Сєвєродонецька. Ворог намагався взяти місто в кільце або ж заходити туди, як у Попасну, на згарище.

На плечах наших захисників лежала відповідальність за майбутнє всього українського народу. Саша говорив: «Доки ми стоїмо і знищуємо ворога тут, на передньому плані оборони, я знаю, що ви там у безпеці». Його першим запитанням було, як ми, бо у нього завжди все було добре. Я запевняла дітей, що наш тато виживе за будь-яких обставин, тому що міг виконувати різну роботу. Зі слів побратима Альберта з Рівного, у Саші був найкращий бліндаж. Дуже смачно вмів готувати. Хлопці просили, щоб куховарив завжди. І ще, як медик, всім допомагав. Ніколи не скаржився і нічого нам не розповідав. Тільки одного разу  зізнався синові, що ворог знаходився  за 300 метрів від нього. Там йому пощастило і вдруге. Життя врятував рюкзак, якого осколками  пошматувало вщент. 

7 травня 2022 року він  востаннє вийшов на зв’язок. Регіон залишився без комунікацій та мобільного зв’язку. Ми дуже хвилювалися. Це був найтяжчий період. Почалися пошуки будь-якої інформації. Вдалося з’ясувати, що Сашу відвели із Воронового і 10 травня відправили на бойове завдання у Тошківку. Зі слів побратимів ми дізналися, що 10 травня були запеклі бої за населені пункти Воєводівка, Тошківка та Нижнє. Там полягло багато наших солдатів, тому не всі  погоджувалися йти туди на завдання. Багато військовослужбовців із 42 батальйону відмовилося і потрапили в Бахмутське СІЗО. Не всі пішли із Сашею.

У Тошківці ворог зустрів їх прицільним обстрілом із автоматів та мінометів. Саші знову судилося вижити. Вночі він зі своїми побратимами Олександром Хусаіновим та Толею Королем винесли вісьмох поранених із поля бою. Вранці, не дочекавшись підмоги, але і не відступивши, вони зайняли нові позиції. Це була героїчна боротьба 21 безстрашного воїна проти 2,5 рот ворога та трьох точок їхньої артилерії. Саша тримався до останнього і всім допомагав. Безстрашний воїн, людина мужності, людина слова, зразок незламності та міцності духу – поставлене завдання виконав із честю. До останнього подиху він залишився вірним присязі, українському народові та Україні.

11 травня 2022 року Олександр Ільченко загинув.

Рішенням сесії Гощанської селищної ради Рівненської облаті №1729 від 30 вересня 2022 року вулицю у смт Гоща, на якій народився і виріс Олександр Ільченко, перейменовано на його честь.

Указом Президента України №806/2022 від 28 листопада 2022 року «Про відзначення державними нагародами України» за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, солдата Ільченка Олександра Васильовича нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Виборюючи право на наше з вами безпечне життя, він віддав своє, анітрохи не шкодуючи.