Колись в Україні ситуація з прізвищами виглядала зовсім інакше, ніж ми звикли сьогодні. Ще кілька століть тому зустрічалися випадки, коли саме чоловік після одруження брав прізвище дружини. Така практика була досить рідкісною, але все ж мала місце, особливо якщо родина жінки мала вищий соціальний статус або її прізвище було авторитетним, пише Радіо Трек.
Однак починаючи з XIV–XV століть, ця традиція поступово зникає, і домінуючою стає модель патріархального укладу, за якою жінка після весілля переходила в родину чоловіка. Відтак вона автоматично отримувала його прізвище, що символізувало належність до нового роду. З цього часу прізвище починає відігравати роль маркера соціальної приналежності жінки до чоловічого роду.
У XIX–XX століттях у церковних метриках чітко фіксувалося, кому "належить" жінка: спочатку вона була донькою свого батька, а після шлюбу — дружиною свого чоловіка. При цьому її прізвище набувало присвійної форми, що ще більше підкреслювало залежність від чоловіка.
Проте у радянську епоху ставлення до цього змінилося. За часів СРСР держава не примушувала змінювати прізвище після шлюбу. Подружжя мало право самостійно вирішити, яке прізвище вони носитимуть: обидва могли залишити свої, узяти одне спільне або навіть створити нове, об'єднавши наявні.
Цікаво, що і сьогодні в Україні, згідно з чинним законодавством, немає жодного обов’язку змінювати прізвище після одруження. Проте більшість жінок все ще віддають перевагу традиції — беруть прізвище чоловіка, продовжуючи вікову звичку, яка, як виявляється, має значно глибше соціальне та історичне коріння, ніж здається на перший погляд.

.jpg)
.jpg)
6666666(1).jpg)
.jpg)

.jpg)
