Талант – ніша якої не позбутись

Чи пригадуєш ти момент коли твої думки полонила ідея?Ти виношуєш план, у твоїй голові мільйони дрібних мурах що не дають тобі спокою ні в день ні в ночі. Сон зникає з твого життя, їжа втрачає смаки, реальність призупиняє свій хід. Світ завмирає… Не існує ні рідних ні близьких, є лише ти і твоя геніальна ідея, що благає про втілення, «своє народження».

Не вимитий посуд, чи не заправлене ліжко, розкинутий одяг… Усі ці речі непомітні, нарікання дружини про нестачу коштів чи крики дітей які потребують уваги, усього цього не існує, адже ти в полоні ідеї, ув’язнений своїми ж думками, «талантом» отриманим десь вище, від якого неможливо відмовитись, викинути чи стерти. Ти володар дару, якого ти можливо й не просив, тим паче не обирав.

Ти отримав свій хрест, який неможливо кинути, хрест який ти знімеш лише в кінці життя, і за який ти обов’язково маєш відповісти. Талан потіха для інших, та ніяк не радість для його володаря.

Не одноразово ми чули фрази «якби я хотів бути таким талановитим та відомим», «оце йому пощастило так прославитись». Пересічна душа мріє про славу, визнання та збагачення, усе для того щоб розкішно вдягнутись та сфотографуватись, навіть не маючи підозри про титанічний труд у вдосконаленні, багаторічне навчання з дитячих років, прокидаючись на щоденні ранкові тренування чи навчання, в той момент коли ти солодко спав, маючи повноцінне дитинство. Та найголовніше про життя неспокою та постійного плину думок «Чи дійсно це потрібно комусь».

Прожити життя набагато легше з ремеслом. З тим, що не рве тебе в небо але допомагає успішно влаштуватись у житті та приносити користь. Володар свого ремесла зрозумілий, талан не завжди.

 Погоджуючись з замовником він виконує свою роботу , талан існує лише самостійно. З дня у день, ніби генерал на фронті, що отримав команду головного командира мовчки несе відоме лише йому завдання.

Справжній талан щось унікальне, та неземне. Будь-яку людину можна навчити непогано малювати чи складина вірші, та лише одарені можуть стати новим Шевченком чи Лисенком.

Усім нам потрібно вдосконалюватись,та талант вище за здібність,він завжди унікальний та неповторний, він незрозумілий, і ми бачимо лише його фасад. Завмираючи в картинній галереї, проливаючи сльози від звуків скрипки, чи поспішаючи до дому в надії зустрітись з улюбленою книгою, ми так і не зрозуміємо, яких зусиль доклав автор до створення цих шедеврів. А найголовніше, наскільки складно « під земних капелюхом носити небесні думки».

Талан не рідко робить свого володаря по своєму небажанню відчуженим від інших. Якщо людина меланхолік або інтроверт, можливо усе добре. Та якщо ні, самотність стане ще однією нагородою, додатковим ланцюжком на кайданах унікальності.

Ні чужий город ні чужі сані вам не потрібні. Шапка Мономаха дійсно тяжка. Людина без особливих обдарувань – улюблениць Бога, позбавлений від безлічі спокус та небезпек. Будучи хорошими батьками, вчіть своїх дітей працювати, відповідально виконувати роботу, та не ведіть розкопки, відшуковуючи скарб там де його немає.

Справжній геній обов’язково себе проявить, та вийде на життєвий шлях, і зупини його неможливо…Та якими дивними є ті люди що приписують собі геніальність,геніями не будучи, про таких пригадується лише один вислів «Один півень прикинувся псом,та його впізнали».

Ми звичайні та «безкрилі» маємо й для себе одну втіху. Пізнати генія, відчути його здібність – це не менший талант.

Не лише Лисенко а й його поціновувачі геніальні, адже між ними є величезний зв’язок, і його творчість неможлива без їх присутності. Як величезний літак у небі потребує безлічі наземних служб та спеціальної техніки так і для генія, його розвитку потрібне спеціальне культурне середовище з однодумців. Потрібні ті хто зрозуміють, підтримають та втілять віру.

Ми не уявляємо свого життя без речей духовних, речей що неможна скуштувати чи доторкнутись, і природа створення цих геніальних речей як число П, утікає від нас у незвідану безкінечність.