Інклюзія в Україні: міф чи реальність?

Інклюзивна освіта – один з процесів трансформації загальної освіти, заснований на розумінні, що люди з особливими потребами в сучасному суспільстві можуть і повинні бути залучені в соціум.

Завдяки постанові КМУ 2011 року “Про затвердження Порядку організації інклюзивного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах” і змінам та уточненням 2017 року особливі діти мали б отримувати доступ до освіти без проблем. Проте, в дійсності не все так добре.

Зараз в Україні близько 10% особливих дітей, які можуть навчатися в загальноосвітніх навчальних закладах за принципом “школа для всіх”. Кошти на їх освіту виділяються  з місцевих бюджетів.

Але що відбувається в реальності?

ГО «Час Дій» відвідала рівненські сім’ї, в яких є особливі дітки-школяри, поспілкувалася з батьками і подарувала комплекти канцтоварів.

І ось РЕАЛЬНА картина інклюзії у Рівному:

Мама Ольга, хлопчик Даніїл, 7 років, ДЦП

Ми зверталися в 8-му школу, що за місцем нашого проживання. Але там нас скерували на домашнє навчання, аргументуючи це тим, що в школі немає пандусу і держава не забезпечує асистентом-т’ютором, який би супроводжував нашу дитину на уроках. Ми звернули увагу на школу «Особлива дитина», з огляду на те, що там вчителі мають відповідну кваліфікацію і досвід роботи з такими дітками, але на жаль навчання буде домашнє. В нас ще одна маленька дитина, нема змоги супроводжувати сина на уроках, а т’ютора держава не забезпечує. Звичайно, ми розуміємо, що соціум необхідний для нашого сина – тільки загальна школа може дати достатньо досвіду для подальшого розвитку.

Бабуся-опікун  Валентина, дівчинка Валентина 7 років, папіломатоз гортані

Валентина йде до школи № 3. Спочатку домовлялися про індивідуальне домашнє навчання, але потім вирішили спробувати вчитися у загальному класі. Дівчинка перенесла 74 операції – 74 загальних наркоза, вона майже не говорить – постійно мучать болі, важко дихати. Через те, що все дитинство Валентина провела в лікарнях, є певні проблеми в спілкуванні з іншими дітками. В школі є психолог, який допоможе адаптуватися в колетиві. На жаль мені не дозволяють бути присутньою на уроках, але буду зажди десь поруч зі школою, якщо щось трапиться.

Мама Аліна, хлопчик Микола 12 років, інвалідність по слуху

Наш син вчиться в « Особливій дитині». В звичайну школу ми не звертались – був сумний досвід садочка.  В садочку малий ще не розмовляв. Вдень не спав майже ніколи. Вихователь взагалі не звертала увагу на його потреби. Останній тиждень перебування у тому садочку- кожен день був повний пакет мокрих речей. Потім навчались у Пагінці. Все було нормально. Інклюзивна освіта – ідея хороша, але не всім підходить, тому що наші загальні школи не облаштовані згідно потреб особливих дітей,  немає компетентного персоналу.

Мама Наталія, дівчинка Марічка  5 років, лівобічний геміпарез

Хочемо, щоб Марічка йшла в звичайну школу. Але відсутні відповідні умови, асистентів вчителя… Хочеться, щоб  особливих дітей сприймали нормально. Я тільки за інклюзивну освіту. Якщо дитина адекватна, але просто має фізичні вади, то її діагноз не має бути перешкодою для навчання у звичайній школі. Треба, щоб суспільство навчилося сприймати таких дітей як нормальних. Багато батьків неготові до такого, проти, щоб їх діти спілкувалися з особливими. Вибачте, але ж вони не заразні…і ні в чому не винні.

Мама Людмила, хлопчик  Максим  7 років, ДЦП спастичний парапарез

Ми йдемо в 25 школу.  Проблем взагалі  не виникло. Нас прийняли дуже тепло, а наша вчителька Ольга Леонідівна зразу сподобалась Максиму. Вона, до речі, проходила курси і має досвід роботи з особливими дітками. У нашому класі ще буде дівчинка на візочку. Я підтримую інклюзивну освіту. Вважаю, що якщо дітки не мають протипоказань, вони  повинні навчатися в загальній школі

Можна зробити висновки. І ці висновки невтішні: інклюзія в Рівного на початковому етапі.

До речі,  вже з цього року на Рівненщині почали відкриватися інклюзивно-ресурсні центри ( ІРЦ). Інклюзія передбачає те, що всі учні можуть навчатися за місцем проживання, а корекцію отримуватимуть в ІРЦ. Але по факту, шкіл, які готові прийняти особливих дітей практично немає. До цього ще додається одна біда – багато батьків здорових дітей проти, щоб в одному класі навчалися і їх діти, і особливі…  І це вже питання не державної нездатності, а людської дискримінації…

P.S.  До речі, в СРСР людей з інвалідністю приховували,  не дозволяли їм виходити з дому, всіляко утискали. Пройшло вже багато часу, але на жаль рівень толерантності залишає бажати кращого.

Настав час змінювати світ в кращу сторону, і починати варто з себе. Ці діти мають право жити повноцінним життям, ми в свою чергу не в праві робити їх життя чорно-білим.